На воді

У саму спеку, опівдні, я сідаю в човен. Шорсткий холодний комиш стоїть як стіда з обох боків. Між ними витка берізка ви- тріщає на мене великі білі баньки. На воді ряска, немов руда кора, по ній стрибають швидкі довгоногі павуки, перебираю- чись через дрібні уламки листу та комишу. Човен ледве-ледве пролазить. Я розумію чистьоху-німфу, що підстелила перше широке блискуче листя, як килимок, а тоді вже поклала своє біле вост кове тіло. Фіолетовий паслін звісив над нею свої ягідки. Та- тарське зілля витикає поруч із води ясно-зелені гострі мечі. Я спиняюся й дивлюся. Я бачу, як дихає комиш, як дихає вода й ледве здіймає, неначе груди, руду кору ряски. Я бачу, як ту кору пробивають зелені голови жаб, розкривають широкі роже- ві роти. Пурхне зрідка очеретянка понад водою, сяде на тонку ко- мищину й гойдається. Безхвоста, короткотіла лиска пролетіла над ставом, а он поважно пливе в небі чорногуз. І знов те саме тихе дихання води й очерету. Вода смієтеся й невинно відбиває в собі бездонне блакитне небо з білими пухкими хмарками.