Повінь

Вода стояла на луках, скільки бачило око - від одиноких со- сен на піщаній горі й аж до млина, що завмер на не кошеному ще острові, здіймаючи над рівноводдям чорний широкорамен- ний хрест, У повені походжали лелеки так повільно, ніби пла- вали, вода сягала їм попід груди, і в ній було видно їхні червоні ноги та м'яке шовкове грайво молодих отав. Потім лелекам стало глибоко і вони злетіли. А копички сіна, що стояли досі нерухомо, спливли й, поволі обертаючись, як у тихій завороті, рушили назустріч одна одній, штовхаючись пухкими боками і розминаючись, мов живі... На церкві вдарили у дзвони. На косогір'я висипали люди з усіх кутків села. Вони стояли мовчки, притиснувши до грудей немовлят, а в кого їх не було - руки. Чоловіки, похнюпивши голови, мовчки пішли у воду. Спер- шу брели по литки, затим по коліна, а незабаром вода стала їм ледь не по груди. т Чодовіки оберемками складали сіно в човни й, перекинувши ланцюги-прив'язі через плече, волоком, уже попід руки у воді, тягли ті човни до берега.