Полонина

Теплим весняним ранком Іван пішов у полонину. Тут була тиша, великий спокій природи, строгість і сум. За плечима в Івана росли вже гори й голубіли вдалині. Орел зді- ймався з кам'яних шпиць, благословляючи їх широким розма- хом крил, чулося холОдне полонинське дихання. Замість лісів тепер слався чорний килим повзучих смерек, у якому плуталися ноги, і мохи одягали камінь зеленим шовком. Далекі гори одкривали свої верхи, вигинали хребти, уставали, як хвилі в синьому морі. .. Полонина! Він уже стояв на ній, на цій високій луці, укри- тій густою травою. Блакитне море збурених гір облягло Івана широким колом, і здавалось, що безконечні сині вали йдуть на нього, готові впасти йому до ніг. Вітер, гострий, як наточена сокира, бив йому в груди, його дихання зливалося з диханням гір, і гордість обняла Іванову душу. Він хотів крикнути на всі легені, щоб луна покотилася з гори на гору, аж до крайнеба, щоб захитати море верхів, але раптом почув, що голос пропав би в цих просторах, як комариний писк...