Татарське село

Алі нишком позирав на незнайоме село. Сонце стояло вже над горами. По голому сірому виступу скелі ліпилися татарські халупки, складені з дикого каміння, з пласкими земляними по- крівлями, одна на одній, як хатки з карт. Без тинів, без воріт, без вулиць. Криві стежки вилися по каменистій спадині, ще- зали десь на покрівлях і з'являлись десь нижче від мурованих сходів. Чорно й голо. Тільки на одній покрівлі росла якимсь чу- дом тонка шовковиця. А знизу здавалося, що вона розстеляла темну корону на блакиті неба. Зате за селом, у далекій перспективі, відкривався чарівний світ. У глибоких долинах, зелених від винограду й повних сизої імли, тіснилися кам'яні громади, рожеві від вечірнього сонця або синіючі густим бором. Круглі лисогори, мов велетенські ша- тра, кидали від себе чорну тінь, а далекі шпилі, сизо-блакитні, здавалися зубцями застиглих хмар. Сонце часом спускало з-за тих хмар в імлу, на дно долини, скісні пасма золотих ниток - і вони перегинали рожеві скелі, сині ліси, чорні важкі шатра та засвічували вогні на гострих шпилях.