Хутір

Мов якийсь острівець серед широкої зеленої долини, висту- пав хутір, довгий білий будинок, оточений надвірними будова- ми й огорожею. Серце мені тьохкало з радощів, коли здалеку я пізнавав таку знайому картину: ряд струнких тополь і високий журавель біля колодязя. Надзвичайно приємно було нам спуска- ти дерев'яне цебро в глибочезний колодязь, де, ген-ген унизу, не- мовби в маленькому люстерку, відбивалися наші обличчя. Чи можу я забути ту простору кухню, таку біленьку й чисту, наповнену важким гарячим духом від печі й запахом свіжоспе- ченого хліба, сушених груш, різного зілля й квітів, позатика- них за ікони? Якийсь невимовний чар віяв від цього рідного хутора, цих ланів, стиглого збіжжя, такого високого, що доросла людина могла перейти ним зовсім не поміченою. Воно коливалося за ві- тром, немов ті хвилі на Дніпрі, без кінця-краю. Ми вибирали кілька найбільших стеблин жита з важким ко- лосом, що був іноді завдовжки до двадцяти сантиметрів. Дядь- ко Дмитро з гордістю рівняв зірване стебло до свого старшого сина: воно перевищувало його на дві добрі долоні, І налічували в кожному колосі сімдєсят-вісімдесят зерен.