Степ плаче

На хуторі вмирає день і гасне перестигла бронза пшениць. З лісу в широких киреях виходять вечір і туман. Вони спи- няються біля узлісся й думають: «Куди б це піти?» Далі туман зсовується ліворуч і сивим дідом бреде на долину до ставу, а  вечір скрадається на хутір, щоб почути, як, заблукавши у вишняку та гречках, затихають самотня хата й вулики. Отут він у > дочекається ночі, подарує їй перстень місяця та й зникне у вербах і верболозах. І знову спекотне марево й золота втома степів. На зачерствілих, потрісканих долонях земля простягнула людині щедрі чаші врожаю й уже притомилася тримати їх. Притомився й колос та, не дочекавшись жнивовиці, у печалі . почав накрапати сльозою. Давно вже так не стрічалися колос і людина. Скільки не йдеш - і перед тобою, і за тобою плачуть степи. Зрідка зблисне серп-другий. Майне жіноча хустина, самотньо  забовваніє полукіпок  знову смуток колосся й дрімливі, з . " бджолою вії соняшників. Стоять вони плече в плече, тримають ',  у пазухах дитячі голівки й дивляться тільки на схід.