Соловейко

Десь зовсім близько від нас невгамовно виводив свою пісню соловейко. Спершу, коли починав заливатися, здавалось, що в горлечку в нього билася маленька співуча намистинка. Корот- кий свист - і ось вона вже вискакувала з дзьобика і стрімко ле- тіла над лісом, а за нею вискакували такі ж самі намистинки, і всі вони нанизувалися у довгий невидимий разок. Потім нитка на тому разку рвалася, і намистинки падали в лунке озеро. Соловейкові жаль стало їх, і він заходжувався ойкати, схли- пувати. Швидко заспокоївшись, розщедрювався і без жалю роз- сипав навкруги коштовності: камінці-самоцвіти, бурштинові бусинки, червоні коралі, срібні сережки, золоті колечка. А як не ставало їх, радісно дзвонив у прозорі кришталеві дзвоники, що висіли поряд на гілочці. Соловейко сидів на тонесенькій калиновій гілочці, що схили- лася від його ваги. Був дуже схожий на горобчика, лише тільце мовби трішки витягнуте. Очі чорні, великі. Як співав, злегка згорбившись, трішки опускав крильця, широко відкривав тон- кий дзьобик, у якому, ніби сердечко в дзвонику, бився гострий язичок, і все його крихітне тільце тремтіло й здригалося.